Заради своєї дитини: історія матері, яка евакуювала онкохвору доньку за кордон через війну

Ольга Акіменко з Луганщини майже все життя прожила в селищі Новопсков, одному з наймальовничіших місць на Донбасі, де розкинулися знамениті крейдяні гори та протікає річка Айдар. Там вона керувала місцевим відділенням банку. З березня цього року її батьківщина перебуває під окупацією. Там залишилися брати, племінники, друзі та улюбленець усієї родини кіт Яша, за яким особливо сумує її сімнадцятирічна дочка Юля.

«Мені б кота якось звідти визволити. Я була б спокійнішою», — каже дівчина. Три роки тому в неї виявили пухлину головного мозку. З того часу вона мужньо бореться з хворобою. Мама й бабуся з такою самою стійкістю її підтримують.

Ольга з донькою Юлею

Війна забрала в Ольги та її родини дім, улюблену роботу, можливість бути поряд з коханими людьми. Але все це не так лякало жінку («ми все це обов’язково повернемо!»), як те, що через війну під серйозною загрозою опинилося життя її дочки. Адже в Україні припинили повноцінно працювати всі профільні клініки. Аби запобігти лихові, благодійний фонд «Запорука» евакуював їхню родину – маму, доньку та бабусю – до Італії та організував лікування в Національному інституті раку в Мілані. Це подарувало Юлі шанс подолати хворобу.

«Гормони … підліток … так буває»

Юля була звичайнісінькою дитиною, зовсім нехворобливою. Коли вона пішла у восьмий клас, поставила собі за мету закінчити його з відзнакою. Наприкінці навчального року почала скаржитися на головний біль. Щораз частіше чула від неї: «Мам, я не піду в музичну школу, бо там дуже галасливо».

Бабусі розповідала: «Уявляєш, я можу спокійно йти алеєю, а потім мене раптом у бік заносить. Дівчата сміються, кажуть, що я, як п’яна». Це були перші симптоми, яким ми не надавали особливого значення. Хоча до лікаря звернулися. Нам відповіли сподівано: «Що ви хочете від дівчини в чотирнадцять років?.. Вона росте». За два тижні вранці в дочки почалося блювання, а лікарі й далі казали: «Гормони … підліток … так буває». Попри все це, Юлі таки вдалося закінчити восьмий клас з відзнакою. Потім зізналася мені, що їй хотілося бути, як я. Мовляв, усі вчителі казали їй, що її мама вчилася добре, ось і їй треба так само.

Юля з найдорожчими людьми — мамою та бабусею

Прийшло літо. Дочка весь червень проводила на річці. Активно купалася, стрибала, пірнала. «Мені там добре. Голова майже не болить», – пояснювала мені. Одного ранку їй стало дуже погано. В інфекційному відділенні, куди її забрали, нарешті запідозрили щось серйозне.

22 червня 2019 року ми поїхали до Сєвєродонецька робити МРТ. Обстеження показало, що в моєї дівчинки пухлина головного мозку. Тож додому ми не повернулися. «Не гайте часу. Швидко на Київ», — казав нам лікар. І ми в чому були, в тому й поїхали до столиці. Так розпочалася наша «війна» за життя Юлі.

«Лікування йшло важко»

Я довго не могла повірити в те, що сталося. Доки їй не зробили операцію, після якої остаточно підтвердилося, що пухлина злоякісна. Наше лікування тривало дуже непросто. На другому курсі хімієтерапії УЗД показало, що в Юлі проблеми із серцем. Як потім виявилося, проблема виникла через те, що на першому блоці «хімії» підключичний катетер зайшов у серце на чотири сантиметри й утворив тромб. Треба було терміново робити відкриту операцію на серці.

Ольга з донькою Юлею

Загалом Юля пройшла вісім блоків хімії. Але вже за три місяці в неї стався рецидив. І все по новій — знову «хімія», побочка від неї, знову випадає волосся… Донька дуже переживала через це, адже вона мріяла про випускний бал. Хотіла сукню, танцювати, бути гарною.

Але замість цього сталося ще одне ускладнення — менінгіт, від якого вона й досі не може відійти. Це сталося вже цього року 11 лютого. Їй капали відразу сім антибіотиків. Тоді я майже не спала — стежила за її станом, тиском, температурою, сатурацією, пульсом. Так тривало два тижні. До того самого дня, коли наше життя змінилося остаточно.

Click here to preview your posts with PRO themes ››

«Почалася війна»

Рано вранці 24 лютого я почула якийсь глухий бабах. Подумала, що це на будівництві. Подивилася на годинник – 4.20. Хотіла ще подрімати, але в цей час у палату зайшов медбрат. Він уважно подивився на мене, переконався, що я не в курсі, і тоді сказав: «Почалася війна».

Цього ж дня ми всі спустилися до бомбосховища. Сиділи там до першого березня майже безвилазно. Коли стало зрозуміло, що обстріли тільки підсилюються, головний лікар вирішив нас евакуювати. Бо чого чекати? Через зволікання ми всі могли втратити своїх дітей.

«Я тікаю, а вони лишаються»

Розуміючи, що евакуація — єдиний вихід, мене однаково мучило питання, чи я правильно вчиняю. З одного боку, шляху додому немає. Залишатися в Києві небезпечно. Лікування неможливе, лікарів немає. Ліки закінчаться і що тоді?

З іншого боку, я їду в нікуди. Без нічого. Нас заспокоювали: «Ні за що не хвилюйтеся. З речами вам допоможуть. Найголовніше, що ви відвозите дитину в безпеку, туди, де мир, де є можливість її лікувати». Я наче заспокоювалася, але потім думки поверталися. Не звикла від когось залежати.

Юля

Думала також про своє відділення в банку. Виходило, що я кидаю своїх колег. Я керівниця, тому маю відповідати за них. Почувалася зрадницею: я тікаю, а вони лишаються. Але врешті-решт усі ці сумніви переважив один-єдиний аргумент: я роблю це заради своєї дитини. Я їду лікувати свою дівчинку.

Найстрашніше було вночі, коли ми їхали потягом і нам сказали вимкнути телефони, світло, затулити всі вікна. З нами були маленькі хворі діти, які трохи забували про біль завдяки мультикам у телефонах. А тут вимагали все вимкнути. Ми їхали в цілковитій тиші та темряві. На станціях, де поїзд зупинявся, люди на перонах стукали нам у вікна ціпками й кричали: «Пустіть нас, у нас теж діти». Це було страшно.

«Чи вже зацвіла моя полуниця?»

Зараз ми в Італії у Мілані, у клініці, про яку можна було тільки мріяти. Це стало можливим завдяки благодійному фонду «Запорука», який нас підтримує із самого початку, та їхньому партнерові — італійському фонду Soleterre Onlus. Вони зробили все можливе, щоби з нами поїхала і моя мама. Не знаю, як би впоралася без неї. Вона — моя найнадійніша опора.

Нині Юля проходить реабілітацію. Відновлюється після менінгіту. Після цього лікар визначить, що робитимемо далі. Довго не могла звикнути до думки, що ми в країні, де немає війни. Що всі ці люди довкола не знають, що це таке. Ходять, сміються, співають…

Тут особливо гостро сумую за своїм будинком. Своєю квартирою, своїм диваном – місцем сили (усміхається. – Ред.). За своїм затишним подвір’ям. У мене там є маленька грядочка з полуницю. Посадили восени. Цікаво, цвіте вона вже чи ще ні?..

Довідка: Благодійний фонд «Запорука» 14 років підтримує родини онконедужих дітей і створює умови, аби сім’ї були разом під час лікування. З 2009 року фонд надавав можливість проживати в центрі «Дача» дітям-пацієнтам Національного інституту раку та Охматдиту зі своїми рідними. Офіційне відкриття нової «Дачі» було заплановане на червень цього року. Евакуація дітей, хворих на рак, до закордонних клінік, зокрема в Італію, забезпечення лікарень, що не припинили роботу, медикаментами, обладнанням, реанімобілями, психологічний супровід вимушених переселенців – основні напрями діяльності «Запоруки» під час війни.

Текст: Наталія Бужинецька
Фото: з архіву благодійного фонду «Запорука»