«Я маю танцювати про це»: дівчина, що втратила батька в Ірпені, присвячує йому свій виступ на міжнародних змаганнях
«Я ніколи не уявляла тата старим. Думала: «Як помирають такі люди? Що з ними трапляється?» Тато помер як герой. А герої не вмирають», – каже Іра Ситнікова. 7–8 травня цього року на сцену театру Альфієрі в Асті вийдуть спортсмени Pole Art Italy. Серед них – українка Іра. Вона присвячує свій номер батькові, якій героїчно загинув в Ірпені, та геноциду українського народу в Київській області. Свою історію спортсменка довірила vogue.ua.
Pole Art Italy – негласний Чемпіонат Світу з pole dance, найважливіші змагання з цього виду спорту відбуваються у травні та листопаді. Туди прибувають великі зірки, «еліта» pole dance. Це вже не перша спроба Іри потрапити до складу учасників. І річ не в кваліфікації: завжди заважали об'єктивні причини. Спочатку – травма, потім – пандемія. Цього року ледве не завадила війна. Проте дівчина знайшла в собі сили їхати на змагання – та присвятити свій виступ татові, Володимиру Мессеру. Він загинув в Ірпені, рятуючи мирних жителів з-під вогню.
Ірі 22, по маминій лінії вона – з гімнастичної династії: її бабуся, Галина Сергіївна Дорошенко, та дідусь, Віктор Іванович Ситніков, – заслужені тренери СРСР та України. «Вони палали роботою, – згадує дівчина, – виховали цілі покоління олімпійських чемпіонів, чемпіонів Європи та світу». Галина Дорошенко працювала в тандемі з Альбіною Дерюгіною (мати Ірини Дерюгіної, президентки Федерації художньої гімнастики України. – Ред.). Мати Ірини – теж гімнастка та тренерка, що має власних чемпіонок.
Тато Іри був байкером. За рік до її народження, у 1998-му, він створив байкерський клуб Silver Bullets.
«Це були не якісь примітивні кіношні байкери, які п'ють, курять і бавляться з жінками, – говорить Іра. – То був крутий клуб. Вони влаштовували спортивні заходи, вічно донатили якісь гроші, влаштовували концерти, щось перевозили. Там панував благодійний та командний дух». Клуб існував до 2014 року, а потім велика міжнародна мережа байкерів заснувала філію в Україні. Володимир пов'язав із нею життя.
«Тато міг порозумітися з будь-ким, – згадує Іра. – Навіть людина з кам'яним серцем відчувала до нього симпатію». Він знав кілька мов, добре знався на багатьох темах, люди йому відкривалися. Мав бізнес. Багато консультував, багато подорожував. Багато займався благодійністю – і не робив кар'єри. Проте всі знали його як людину, до якої можна звернутися по допомогу.
«Можна вважати, що я народилася в залі, – каже Іра. – Спочатку просто знаходилась там, а у 2,5 роки мене віддали займатися. Купили купальничок – і відпустили у спорт». Дівчинка тренувалася під керівництвом бабусі. «Вона дуже мудра, але водночас дуже жорстка, – зазнається вона. – Через те, що я її онука, мені доводилося складніше – треба було виправдовувати очікування. Пощастило, що добра, терпляча мама завжди казала: «Я підтримаю тебе у будь-якій ситуації»».
З чотирьох років дівчинка щоліта їздила до спортивного табору – спочатку в супроводі няні, відвідувала одне тренування з кількох. А в шість – вже сама. «Це було найкраще дитинство, яке тільки можна собі уявити. Це і друзі, і гартування, і характер. Гімнастика взагалі – класний вид спорту: підвищує самооцінку, вчить не соромитися, бути воїном, бути сильною, граційною та не боятися праці».
За спиною Ірини в Zoom – грона медалей, нескінченна кількість. «Ось медаль із чемпіонату Києва 2014 року. Було багато суперниць, я взяла «бронзу», – розповідає спортсменка. Вона добре володіла предметом і відрізнялася чистотою ліній. З того моменту вона входила до резерву Національної збірної України з художньої гімнастики. В 2015-му на чемпіонаті України вона виконала норматив на звання майстра спорту та взяла «бронзу» серед ровесниць 1999 року народження.
Іра закінчила рік на піку форми – 47 кг при зрості 169. «Тільки не втрачай форму», – сказала їй бабуся. «Форму я втратила за тиждень, – згадує Іра. – Треба було здавати ЗНО, вступати до університету». З гімнастикою було покінчено.
Університет їй обрав тато – найкращій: КІМВ, факультет міжнародних комунікацій. Паралельно Ірину запросили до збірної України з чирлідингу. Був розпал сезону, всі готувалися до чемпіонату світу. Але у неї сталася травма, і зі збірної довелося піти. Тож дівчина заринулася в навчання. Паралельно потроху займалася фітнесом – суто для себе. І неочікувано прийшла у відмінну форму. Тоді бабуся, у якої є своя школа гімнастики «Терпсихора», запропонувала онуці виступити на турнірі. Іра погодилась – та взяла перше місце. Але тренуватися в повну силу, на професійному рівні, далі було неможливо – через проблеми з колінами.
Згодом дівчина почала сумувати за спортом, досягненнями та змаганнями, щодня переглядала свої старі виступи, відео, фото, жалілася мамі. Мама дала блискавичну пораду: «Відкривай гугл-карти та шукай pole dance». І просто поруч з їхнім домом, на Шулявці, знайшлася школа Наталі Татаринцевої «Тата Арт Ангар». Там Іра зустріла свого нинішнього тренера, Поліну Ларовськи. І почала тренуватися цілодобово: «Щодня зал, індивідуальні уроки, групові заняття». За три місяці Ситнікова поїхала на чемпіонат України з pole dance UPOSA (Ukrainian Pole Sports & Aerial Arts Association) – і посіла друге місце.
Тоді ж повернувся старий біль: в колінах почала накопичуватися рідина. Проте попереду був новий виклик: за місяць стартував Exotic Generation, франшиза світового чемпіонату World Pole Dance Festival Exotic Generation, де треба було виступати на підборах. З травмою Іра пішла до лікаря. «Хондромаляція (руйнування хряща надколінка. – Ред.), третя стадія, – сказав він. – Ніякого спорту: у тебе дірки та тріщини у хрящах». Вона сказала «ОК». І поїхала на черговий чемпіонат, який виграла. «Це були перші змагання із грошовим призом, 100 доларів, та пам'ятною табличкою», – сміючись, згадує вона.
Той приз довелося тяжко відробляти: коліна боліли невпинно. «Розпочався тривалий процес відновлення. Але 15 квітня 2020 року я відновила заняття, не зважаючи на те, що все було зачинено через пандемію», – каже Іра. Вона вигребла останні гроші зі скарбнички, купила пілон і знайшла майстра для встановлення, веселого балакучого дядечку, який хвалився, що тільки те й робить, що ходить по стріп-клубах. «Ремонтую пілони постійно – під вагою дівчат вони часто ламаються». У властивій їй самоіронічній манері Іра, звичайно, сказала собі: «Ну як вони ламаються під тонкими тендітними стриптизерками, то піді мною, атлетичною, що ж буде». Але все обійшлося, пілон надійно тримається в квартирі. А влітку вона почала вигравати одне змагання за іншим, перейшла до вищої категорії, продовжила серію перемог. Подала резюме в одну з найсерйозніших київських студій pole dance Pink & Purple – і почала тренувати підопічних, повторюючи життєвий шлях бабусі й мами. Зізнається, що це надскладно, проте зараз без цього вона не уявляє життя: «Все моє життя крутиться довкола пілона, як і я сама».
«Я виступаю в Pole Art та в Pole Exotic, – каже Іра. – Існують три категорії pole dance:
Pole Sport – спортивна гімнастика, тільки на шесті. Це вершина людської сили. Повний контроль тіла, горизонтальні утримання, стійки та перехоплення. У Pole Sport немає арт-складової.
Pole Art. Це поєднання театру та Pole Sport. Композиція триває 3-4 хвилини, а на сцені важливо не просто подати елементи та правильно виконати вправи, а й розповісти історію, розкрити персонажа, донести сюжет до глядача. Ти і танцюєш, і емоціонуєш одночасно.
Click here to preview your posts with PRO themes ››
Pole Exotic. Це підбори. Інший світ. «Екзот» може бути і сексуальним, і повільним, і швидким, і агресивним, і різким. Кожен має свій стиль. Це більше не той консервативний спорт, що був 10 років тому. Кожен висловлює в номері те, що в нього на душі. Іноді дивишся на сцену – і фізично відчуваєш, як звідти виходить енергія. І це – найулюбленіше. Все, що ти маєш, – два пілони: один нерухомий, другий крутиться, – та партер. І більше нічого. Свою фантазію можна відпустити у будь-яке русло. Кінця-краю не буде цим відчуттям і цьому театру, що твориться на сцені. Це неймовірно красиво».
Тато ставився до її професії з повагою. «Подобається? – ну прекрасно, отже мені подобається теж». Іра каже, що завдяки татові в неї було неймовірне дитинство. «Ми їздили відпочивати по чотири рази на рік, він підтримував усю підготовку до змагань, пошиття костюмів, купував найновіші снаряди тощо». Проте, чим старше ставала дівчина, тим складніше ставали відносини з татом. Вони почали віддалятися одне від одного. До того ж вони з мамою розлучилися та почали жити окремо. Іра зізнається, що останній рік її життя був надскладним: з татом вони майже не спілкувались, і саме це привело її до сесій з психотерапевтом. А потім почалася війна.
«24 лютого зателефонував хлопець: «Почалось». Саме він відвіз мене зі своєю родиною в безпечне місце під Білу Церкву. Кури, качки, справжнє село, жодного водопроводу. Що я там тільки не робила. Тільки не танцювала. Перші два тижні засинала о третій ранку. Потім схоплювалася о шостій – без кінця читати новини. Іноді згадувала, що маю тіло, і що треба трохи потягтися. Все, на що мене ставало, – сісти на підлогу, схилити голову до колін і так трохи полежати».
«5 березня прийшло повідомлення від брата: «З татом немає зв'язку». Я знала, що батько пішов у тероборону Ірпеня, де мав будинок. Тому одразу зрозуміла: сталося найстрашніше. «Чому він не пішов у тероборону Києва, чому залишився в Ірпені?» – питала себе. Але, знаючи тата, ніколи в житті я не могла б собі уявити, що він рятуватиме себе замість того, щоб рятувати інших. Можливо, він не був для мене супертатусем, як показують у фільмах. Але в усьому іншому він був чоловічніший за всіх чоловіків. Ніколи б він не проміняв свій спокій на спокій людей. Сильний, харизматичний, він завжди допомагав. Зараз стираються ґендерні грані, світ рухається до ґендерної рівності. Жінки можуть бути сильними, чоловіки – ніжними, і в цьому – нічого незвичайного, ми усі рівні. Але тато – не з нашого покоління».
«З 5 березня я жила в усвідомленні, що тато загинув. Читала новини. Мене втішали: мовляв, так не можна думати, треба говорити собі, що він живий. Але мене ці спроби обнадіяти тільки руйнували. Ще не знаючи про всі жахи Бучі, Бородянки, Ірпеня, думала лише про одне: аби це була безболісна, миттєва смерть».
«14 березня прийшла сумна звістка: батька більше нема. Коли я трохи отямилась, то зателефонувала братові дізнатися, як все сталося. З'ясувалося, що тато на одному зі своїх великих позашляховиків вивозив людей з Ірпеня. Потрапив під вогонь. В лобовому склі машини лишилися отвори від куль. Дякувати Богові, це було швидко. Його знайшли поряд із машиною. Пасажирам вдалося врятувалися. Є фото місця вбивства, але я так і не змогла їх подивитися. Пізніше з'ясувалося: тато загинув 5 березня; його тіло знайшли пізніше. А вивезли – лише два тижні по тому, через постійні бойові дії раніше це було зробити неможливо. Це була історія загалом у татовому стилі – два волонтери на якійсь старій роздовбаній тачці викрали тата та привезли його тіло в багажнику».
«Я танцюватиму про тортури, про дітей, про тата»
«Перші пару діб я приходила до тями. Будь-яка емоція чи питання викликали сльози. Тоді написала психологу: «Загинув тато, мені здається, я не витримую». Вона дуже допомогла – взяла вантаж, що навалився, – і ніби самурайським мечем розрубала. Тоді ж я зрозуміла, що не стану відміняти поїздку на чемпіонат. Та зрозуміла, про що танцюватиму».
«Мій образ – це жінка:: дівчинка, дівчина, дружина, мати, сестра, бабуся, волонтерка. Та, що зосталася у рідному краю, і та, якій довелося бігти від війни. Жінка-тил, жінка-жертва, жінка-воїн.».
«До кожного виступу ми готуємо відео та музику. Це як фон, що допомагає розкрити історію, сюжет чи образ. Іноді відео несе настільки важливий меседж, що без нього номер і не існував би. Номер, який я везу на чемпіонат, буде присвячений подіям на Київщині. Ніякий це не конфлікт, це жорстока, звіряча війна. У Київській області не було жодної гуманітарної кризи. Там була справжнісінька різанина».
«Я не перетворюватиму це на слайд-шоу жахливих кадрів. Адже чим більше людям показуєш, тим більше вони дистанціюються. А мені важливо, щоб люди зрозуміли, що відбувається насправді. Мене зачіпає, коли використовують терміни «Ukrainian Crisis» або «conflict».
«Насильство, зґвалтування – це не про секс, а про владу та приниження. І про те, щоб українські жінки не народжували від українських чоловіків. Але все буде гаразд. Українські жінки народжуватимуть від українських чоловіків. Ніщо не перерве наш рід».
«Музика, яку я обрала, – «Плине кача». Вона переслідує мене ще з 2013 року. Вона пов'язана з татом. Кожне слово асоціюється у мене з ним. Коли я почала трохи приходити до тями після смерті тата, я почала гуляти із собакою. Собаку звуть Мухтар, я купила йому нашийник і повідець і почала виходити з ним у поле. Я вдягала навушники, гойдалася, слухала – небо, поле».
«У пілоні сцена – це місце, де твориться мистецтво. Зароджується, живе і, мабуть, вмирає – в одному номері. Не уявляю, як виступатиму. Тому що навіть на тренуваннях я плачу. Сцена і без того вичавлює з мене емоції. Виходжу, тремтячи, – від адреналіну, а не від страху. Але я маю про це станцювати. Це поглинає мене вже майже два місяці».
«Я маю донести свою історію до кожного. Це не про те, щоб викричати на весь світ: «Дивіться, у мене помер тато, а я поїхала – і танцюю». Я хочу, щоб люди розуміли, що відбувається насправді в Україні. Розголос – це важливо. Ця історія має бути розказана».
«Батька кремували. Ми поховаємо його після війни там, де він народився, – у Коростені. Брат сказав: «Шукай найкращий кавер-рок-бенд, який тільки зможеш знайти. Тато хотів після смерті влаштувати вечірку. Тому шукатиму бенд. А поки без кінця перераховую гроші на купівлю шоломів. Куля потрапила татові в голову. Він був без шолома».
Володимир Мессер @vladimirstepanych
«Емоційна складність номера надзвичайна. А я не в найкращій спортивній формі. Але зараз мені треба круто виступити не лише перед мамою, перед тренером, перед конкурентами. Я розумію, що їду захищати честь країни. Так, це не Олімпіада чи всесвітньо визнаний вид спорту, але саме він дозволить мені донести свою історію. Я не порівнюю себе ні з ким, я хочу ідеально – наскільки це можливо – зробити те, що я вмію найкраще: розповісти історію».
Чемпіонат Pole Art Italy стартує 7 травня. Іра Ситнікова виступає 08 травня, об 11:45.
